Чому варто переїхати в Ірпінь
Одразу скажу чесно. Ця розповідь — промо. Промо мого міста, моєї нової малої Батьківщини. Саме в такий спосіб я хочу подякувати тим людям, які, не знаючи того самі, зробили мій переїзд простішим, а нас щасливішими.
Моя родина потрапила в ситуацію вимушеного переїзду ще з 2014 року. Ми мешкали на територіях, які росія вирішила анексувати ще на першій стадії війни.
Ми втратили все, як і багато українців сьогодні. Я та моя дружина — російськомовні. Ми зростали в середовищі, де всі спілкувалися російською. Ми розмовляли цією мовою в побуті, з друзями, один з одним. Проте варіантів переїзду до росії ми навіть не розглядали. Від слова «зовсім». Я не хочу пояснювати причини. Всім нормальним людям вони і без цього зрозумілі.
Шукати нове місце для проживання — не проста задача. Одна справа перечекати десь кілька місяців, зовсім інша — знайти місце, де ти бачиш майбутнє своїх дітей. Мільйон щоденних питань, які виникають в звичайному побуті, виснажують тебе повністю. Ти хвилюєшся абсолютно за все. За дружину, яка сама вдома, за маму, яка пішла у новий для неї магазин, за дитину, яка почала відвідувати дитячий гурток, за сусідів, які спілкуються українською мовою і досить косо (як тобі здається) дивляться на тебе, наче ти прибулець. А ще у тебе зі швидкістю світла закінчується заначка. І ти в паніці намагаєшся знайти роботу там, де уяви не маєш про те, чи є життя за найближчим поворотом.
Я не буду перераховувати всі населені пункти, де наша родина випробовувала долю. А також ті міста, де нас зустрічали по-різному і де були різні умови. Я списую свої невдачі на випадковості, та на те, що мені ніхто нічого не винен. А ще я занадто люблю цю країну, щоб думати погано про моїх земляків. Ми звикли вірити в краще, бо це, напевно, у нас в крові.
Почну з хорошого. МИ НАРЕШТІ ПРИЇХАЛИ В ІРПІНЬ!!
Пам’ятаєте американські фільми з щасливим кінцем? Там, де Америка — країна рівних можливостей для тих, хто хоче і вміє працювати? Для тих, хто залишився ні з чим і зміг швидко досягти результатів? Так-от для мене Ірпінь став саме таким містом! Містом, що приютило велику кількість переселенців, які об’єднані бажанням працювати і розвиватися. Містом – планкою! Там, де люди звикли жити нормальним життям! Містом, де неймовірні речі стали буденністю. Містом, де люди доносять сміття до урни. Містом, де є тротуари, сквери, парки, працюючі комунальні служби. Там, де є поняття естетики озеленення, де відчуваєш запах трави, коли її стрижуть. Де є куди піти на вихідні! Містом, де збираються художники та письменники (це реальність!!!). Містом, де не страшно відпускати дітей на вулицю. А найголовніше, містом, в якому неймовірно висока свідомість мешканців. Вони постійно вимогливі, розумно-критичні, здатні брати на себе відповідальність. З такими характеристиками Ірпінь просто не міг швидко не розростатися. І навіть зараз, коли я пишу ці рядки, я вже відчуваю майбутню критику деяких моїх сусідів з приводу того, що Ірпінь і так розрісся занадто сильно… Але сьогодні, коли мільйони моїх земляків відчувають спустошення, коли вони втратили все, крім любові до своєї країни, я просто зобов’язаний бути для них корисним, як колись мої знайомі стали корисними для мене, порадивши прекрасний Ірпінь.
звичайно ми живемо з масою щоденних проблем. У нас не все ідеально. Але наші проблеми іншого рівня, іншого масштабу.
Особисто я фактично втратив житло вдруге. «Прильоти» зачепили мою домівку і нам з дружиною доводиться відбудовувати все знову. Але я точно знаю, що я готовий замінити вікна, дах, проте я ніколи в житті не погоджусь «замінити» Україну та Ірпінь.
росіян вигнали з Ірпеня. Їм так і не вдалося окупувати наше місто. Це тому, що тут живуть такі люди, які не вміють здаватися. Це тому, що ми любимо Ірпінь настільки, що кожна його вулиця для нас неначе особиста квартира чи будинок. Це тому, що черга в територіальну оборону вимірювалась в тисячах добровольців. Це тому, що в ті райони міста, куди зайшли окупанти, мешканці возили їжу та ліки з підконтрольних теробороні територій. Навіть якщо це відбувалося ціною здоров’я або життя.
Я хочу бути частиною САМЕ ТАКОЇ СПІЛЬНОТИ! Хочу, щоб мої діти жили серед таких людей.
Замість тисячі слів залишаю фотографії Ірпеня сьогодні.
P.S. З початку другого етапу війни я роблю все, щоб моя родина спілкувалась українською. Ця стаття — моя перша спроба публічно писати державною мовою.
