ПОГЛЯД ДЕВЕЛОПЕРА: ВОЛОДИМИР КАРПЛЮК ПРО РОЛЬ БІЗНЕСУ У СТВОРЕННІ МЕМОРІАЛІВ
Карта пам’яті, яка ще не сформувалася повністю, вже впливає на розвиток міста. І що далі просувається відбудова, то частіше ці інтереси перетинатимуться. Тут виникає питання: хто, окрім громади і влади, бере відповідальність за те, щоб пам’ять не зникала під бетонними плитами нових проєктів? В Ірпені важлива частина відповідей на боці девелоперів. Про баланс між інвестицією та пам’яттю, про червоні лінії для забудовників і про роль бізнесу в осмисленні війни ми розмовляємо з Володимиром Карплюком, СЕО Інвестиційної групи «MOLODIST» і Товариства «ВІДВАЖНИХ», головою Інвестиційної ради Ірпеня. Пише видання PRAGMATIKA.MEDIA.
PRAGMATIKA.MEDIA: З погляду девелопера, який працює з простором, що має пам’ять, якою ви бачите роль бізнесу в появі перших меморіальних практик? Які ініціативи були реалізовані за вашої участі і що для вас стоїть за ними?
Володимир Карплюк:
Для нас ця робота почалася задовго до повномасштабного вторгнення. Ще з 2015 року ми прагнули, щоб памʼять про героїв сучасної війни стала частиною повсякденності міста — не лише офіційних церемоній, а щоденного досвіду й виховання молоді. Саме наші підприємства вийшли з ініціативою створення алеї Героїв АТО.
Ми підтримали проєкт скульптора Бориса Крилова, який запропонував композицію «Спротив», що втілила боротьбу містян проти російського загарбника. Так само ми долучалися до встановлення памʼятного знака до Дня територіальної оборони — ця ініціатива була важливою і для міста, і для людей, які в перші дні війни стали на його захист.
Поруч із блокпостом «Караван Гала» за нашої ініціативи й підтримки було реалізовано виставковий хаб — простір, що дозволяє осмислювати війну та її наслідки для міста через артефакти та документальні свідчення. Цей проєкт став можливим саме завдяки партнерству бізнесу та громади.
Окремо хочу згадати новий меморіальний об’єкт «На щиті», запропонований Борисом Криловим та Олесем Сидоруком. У центрі композиції хлопчик, який тримає нагороду загиблого батька. Робота має дуже сильну емоційну природу, і я радий, що ми спільно з іншими підприємцями міста мали змогу долучитися до реалізації цього проєкту. Для нас це форма відповідальності перед містом, у якому ми живемо та працюємо.
P.M.: Чи можна говорити про умовні «червоні лінії» на мапі міста — ділянки, де присутність пам’яті має пріоритет над забудовою? Як ви визначаєте, які простори залишаються недоторканними, а де можливий розвиток за умови інтеграції пам’яті?
В. К.: Такі території існують, і вони не є розмитим моральним поняттям — їх визначено офіційно. Київська обласна військова адміністрація спільно з профільними інституціями зафіксувала перші локації, що мають особливу символічну вагу для міста. В Ірпені це передусім Романівський міст, який став життєво важливим маршрутом евакуації і буквально врятував сотні людей. Це блокпости «Жираф» і «Караван Гала», де наші захисники стримували ворога і виграли для міста дорогоцінний час. Це також зруйнований будинок культури, який уособлює і втрату, і майбутню відбудову.
Ці точки не можуть розглядатися як вільні ділянки в традиційному девелоперському сенсі. Після широких громадських обговорень вони повинні отримати статус і функцію місць пам’яті. Ми розуміємо, що в частині випадків місто буде розвиватися навколо цих локацій, але не замість них. Пам’ять має бути інтегрованою, а не витісненою.
P.M.: Частина інвесторів воліє працювати із «чистою» землею без складної історії, контроверсійних інтерпретацій чи трагічних маркерів. Де, на вашу думку, проходить етична межа між розвитком території та витісненням пам’яті?
В. К.: На мою думку, теза про «уникнення пам’яті» сьогодні вже не відображає реальності. Ірпінь практично повністю повернув свою інвестиційну привабливість, і це відбулося не завдяки замовчуванню трагедії, а навпаки, через її чесне визнання. І українське суспільство, і міжнародні партнери розуміють: пам’ять про цю війну — це не тягар, а маркер цінностей.
Ми бачимо, що глобальні інституції, фонди, приватні інвестори хочуть бути дотичними до відновлення. Для них «чистим продуктом» є не стерильний простір без історії, а справедливий, відкритий і чесний контекст. Світ стоїть на боці Ірпеня саме тому, що тут відбулася боротьба за свободу. І це найсильніша база для довгострокового розвитку.
Етична межа, як я її бачу, проходить там, де забудова намагається витіснити пам’ять. Але коли містобудівний розвиток працює разом із пам’яттю, створюючи простори, де живуть і люди, і історії, — це не суперечність, а еволюція міста.
Володимир Карплюк: «Теза про “уникнення пам’яті” сьогодні вже не відображає реальності. Ірпінь практично повністю повернув свою інвестиційну привабливість, і це відбулося не завдяки замовчуванню трагедії, а навпаки, через її чесне визнання»
P.M.: Чи може великий девелоперський бізнес відігравати активну роль у формуванні культури пам’яті через інтеграцію сюжетів війни в міські простори, маршрути, назви та інші формати? Або меморіалізація — виключно зона відповідальності громади й державних інституцій?
В. К.: На мою думку, участь бізнесу тут визначається не стільки професійним профілем, скільки особистою і громадянською позицією. Девелопери природно мають більше точок дотику до містобудівних рішень, але сама можливість впливати не означає, що саме вони повинні формувати зміст меморіальних практик.
Ініціатива щодо концепцій, змістів, художніх рішень має походити від професійної культурної спільноти: істориків, кураторів, архітекторів, міських антропологів. Їхня робота вимагає знання контексту, відповідальності за інтерпретацію травматичного досвіду та довгострокового горизонту.
Роль девелоперів тут радше підтримувальна: створити ресурси, надати земельні чи інфраструктурні можливості, співпрацювати з містом у впорядкуванні територій. Але які саме наративи з’являться в міському просторі — це компетенція культурних інституцій і громади.
P.M.: Якщо уявити Ірпінь через 10–15 років, яким може бути співвідношення між містом, що активно будується, і містом, що зберігає пам’ять? Чи повинна архітектура бути матеріальним носієм цього досвіду, чи його мають закріплювати інші інструменти — освіта, культура, спільнотні практики?
В. К.: Пам’ять про цю війну — не епізод і не тимчасова емоція. Вона має фундаментальне значення для майбутнього України. Ми повинні усвідомлювати: спроби реваншу триватимуть і після перемоги у сфері наративів, культури, ідентичності. росія вкладатиме ресурси в повернення хибної ідеї «братніх народів», і саме тому неприпустимо, щоб пам’ять була розчинена в повсякденності.
Архітектура, безумовно, грає свою роль: вона закарбовує історію в матеріалі, формує місця зупинки й осмислення, задає рамку для спільного досвіду. Але простір — це лише один із носіїв памʼяті. Освіта, культура, документування, локальні ініціативи громад — це те, що забезпечує неперервність передачі змістів між поколіннями.
Якщо Ірпінь стане містом майбутнього, то саме тому, що зможе працювати з минулим, не відкидаючи його й не перетворюючи на музей, а вплітаючи у свою ідентичність. Місто свободи, місто відкритих можливостей, але із чітким розумінням того, якою ціною ця свобода здобута.
